Мій улюблений Пророк
Читати онлайнЗміст

ГАЗВА УХУД

Місяць Шавваль, третій рік після Хіджри… Багатобожники Мекки не лише не зробили жодного висновку з нищівної поразки, якої зазнали в газві Бадр, а й ніяк не могли забути болю від неї. Курайш втратив у цій війні багатьох своїх найвизначніших мужів. До того ж їх доводило до нестями те, що торговий шлях до Дамаска перейшов під контроль мусульман.

Торговий караван на чолі з Абу Суф’яном повернувся до Мекки зі стовідсотковим прибутком. Оскільки більшість тих, хто вклав у нього капітал, загинули в газві Бадр, прибуток каравану зберігали в будівлі, яку називали Дар ан-Надва і де багатобожники збиралися, щоб ухвалювати рішення.

Ті, хто втратив під Бадром батьків, братів, чоловіків і синів, — як-от Сафван ібн Умайя, Ікріма ібн Абі Джахль та Абдуллах ібн Рабіа, — звернулися до Абу Суф’яна й сказали: «Мусульмани вбили наших ватажків. Вони нас зруйнували. Тепер настав час помститися їм. Споряджімо військо на прибуток від каравану. Нападімо на Медину й помстімося».

Оскільки такі люті невіруючі, як Абу Джахль, Утба і Шайба, загинули раніше, на чолі багатобожників стояв Абу Суф’ян, який тоді ще не став мусульманином. На торгівлі з Дамаском було здобуто сто тисяч золотих монет. Половину з них становив капітал, а половину — прибуток. Капітал одразу роздали власникам, а прибуток поділили надвоє: на одну половину придбали зброю, а на другу зібрали воїнів. Крім того, гроші дали поетам і промовцям. Промовці й поети декламували вірші та плачі, щоб збурити народ і підбурити його до війни, а жінки приєднувалися до них, граючи на бубнах і барабанах. Багатобожники, чия мета була вигнати мусульман із Медини, позбутися нашого улюбленого Пророка й знищити іслам, об’їжджали також навколишні племена й збирали воїнів.

Зрештою в Мецці спорядили велике військо в 3000 чоловік. 700 із них були в обладунках, 200 — вершники, а верблюдів у них було 3000. Цим великим військом, з яким ішли також музиканти й жінки, командував Абу Суф’ян. Його дружина Хінд стояла на чолі жінок і заходила дуже далеко, підбурюючи багатобожників до війни. Адже вона втратила в газві Бадр батька й двох братів. Вона не могла забути цього болю і змушувала замовкнути тих, хто не хотів, щоб жінки брали участь у війні, кажучи: «Згадайте битву під Бадром! Ви втекли з-під Бадра, щоб повернутися до своїх жінок і дітей!.. Відтепер ті, хто захоче втекти, натраплять на нас!..» Так вона з усієї сили підбурювала курайшитів до війни.1

Один із багатобожників, Джубайр ібн Мутім, мав раба на ім’я Вахші, який був майстром метання списа. Він був вправним метальником, що влучав у все, у що кидав. Оскільки Хазрат Хамза вбив під Бадром батька Хінд Утбу й дядька Джубайра по батькові Туайму, Хінд і Джубайр палали до нього страшною жагою помсти. Джубайр сказав своєму рабові Вахші:

«Якщо ти вб’єш Хамзу, я відпущу тебе на волю!» А Хінд сказала Вахші: «Якщо ти вб’єш його, я дам тобі багато золотих монет і коштовностей!»2

«Ухуд любить нас, а ми любимо Ухуд» Хадис шаріф

Завершивши всі приготування, військо курайшитів розгорнуло свої знамена; одне знамено дали Тальсі ібн Абі Тальха, одне — чоловікові з Ахабіш, а одне — Суф’янові, синові Увайфа.

Приготування в Мецці завершилися. Хазрат Аббас негайно надіслав до Медини лист через людину, якій довіряв. У листі він повідомляв, що багатобожники зібрали військо в три тисячі чоловік, із яких сімсот були в обладунках, а двісті — вершники, що в них три тисячі верблюдів і незліченна зброя. Він повідомляв, що військо от-от вирушить, і просив ужити проти них заходів.

Тоді наш Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) доручив кільком Своїм сподвижникам розвідати становище. Ці сахаби вирушили в бік Мекки. Дорогою вони дізналися, що військо багатобожників уже йде, і взялися з’ясовувати справу. За короткий час вони виконали доручення й поспіхом повернулися до Медини. Те, що вони побачили й дізналися, збігалося з листом.

Володар світів одразу почав готуватися. Крім того, Він ужив заходів, розставивши навколо Медини вартових, щоб ворог не напав зненацька. Асхаби аль-кірам за короткий час зібралися й завершили приготування. Вони попрощалися з тими, хто лишався вдома, попросили одне в одного прощення й зібралися довкола нашого Володаря, Султана аль-анбія.

Того дня була п’ятниця. Наш Володар Пророк провів для Своїх Асхабів п’ятничний намаз. У хутбі Він наголосив, як важливо чинити джихад, щоб поширювати релігію Аллаха таала, і битися на шляху Аллаха. Він сповістив добру звістку, що ті, хто загине заради цієї справи, стануть шахідами й потраплять до Джаннату. Він повідомив, що Аллах таала допоможе тим, хто стоїть твердо перед ворогом і стійко зустрічає труднощі.

Наш Володар Расул аль-акрам сказав Своїм Асхабам аль-кірам, що хоче порадитися з ними, де слід вести бій, і розповів їм також сон, який бачив тієї ночі. Він сказав: «Уві сні я бачив себе в міцній кольчузі. Я бачив, що на лезі мого меча Зульфікара з’явилася щербина, бачив зарізану корову, а потім бачив, що привели барана». Його Асхаби запитали: «О Расулюллах! Як Ти тлумачиш цей сон?» Він відповів: «Носити міцну кольчугу — це знак Медини, знак того, що треба лишитися в Медині. Лишайтеся там…

Те, що я бачив щербину на лезі мого меча, — знак втрати, якої я зазнаю. Зарізана корова — знак того, що дехто з моїх Асхабів загине мученицькою смертю. А щодо барана, якого привели, то баран — це знак військового загону, який Джанаб аль-Хакк, іншаллах, знищить».

За іншим переказом, Він сказав: «Уві сні я вдарив мечем об землю, і його лезо зламалося. Це знак того, що в день Ухуду дехто з моїх Асхабів загине мученицькою смертю. Я знову вдарив мечем об землю, і він став, як і раніше, цілим і рівним. Це знак того, що від Аллаха таала прийде перемога (фатх) і що віруючі зберуться разом».

У справах, про які Йому не було сповіщено через одкровення, Расулюллах зазвичай радився зі Своїми Асхабами й діяв відповідно. Щодо того, де зустріти ворога, дехто з Асхабів сказав: «Лишімося в Медині й ведімо оборонну війну». Ця пропозиція збігалася й із бажанням нашого Володаря Пророка. Старші з Асхабів, як-от Хазрат Абу Бакр, Хазрат Умар і Саад ібн Муаз (радіяллаху анхум), були тієї самої думки, що й наш Володар Пророк. Але молоді й відважні сахаби, які не змогли взяти участь у газві Бадр, щоразу, коли чули від нашого Володаря Пророка про аджр і саваб3, здобуті сахабами, що були під Бадром, і про високі ступені, яких досягли шахіди Бадру, надзвичайно журилися, що не були в тій битві. Тому вони хотіли зустріти ворога за межами Медини й битися груди в груди. Серед них були Хазрат Хамза, Нуман ібн Малік і Саад ібн Убада. Хазрат Хайсама попросив дозволу сказати слово й мовив: «О Расулюллах! Курайшити-багатобожники зібрали воїнів з різних арабських племен. Вони сіли на своїх верблюдів і коней і вдерлися на нашу землю. Вони обложать нас у наших домівках і фортецях, а потім повернуться додому. За нашою спиною вони багато чого про нас наговорять. Це зробить їх сміливішими, і вони вдаватимуться до нових нападів. Якщо ми зараз не вийдемо проти них, інші арабські племена теж зазіхатимуть на нас. Я сподіваюся, що Аллах таала дарує нам перемогу над багатобожниками.

А якщо станеться друге, то це мученицька смерть; Бадр позбавив мене її. А я так палко прагнув її. Коли мій син почув, що я хочу взяти участь у газві Бадр, він кинув зі мною жереб. Йому пощастило більше, ніж мені; він здобув честь мученицької смерті.

О Расулюллах! Я так палко прагну мученицької смерті. Цієї ночі я бачив уві сні свого сина в прекрасному образі. Він ходив серед садів і річок Джаннату й казав мені: „Приєднуйся до мешканців Джаннату! Я отримав те, що обіцяв Аллах таала, і пересвідчився, що це правда!“

О Расулюллах! Клянуся Аллахом, від самого ранку я всім серцем забажав стати супутником свого сина в Джаннаті. До того ж я вже постарів. Немає в мене іншого бажання, крім як прийти до мого Господа.

Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Помолися Аллахові таала, щоб я став шахідом і удостоївся честі бути супутником свого сина в Джаннаті!» — так благав він. Наш Володар Пророк не відмовив йому в його бажанні й помолився, щоб він став шахідом.

Побачивши, що більшість дотримується цієї думки, наш улюблений Пророк вирішив зустріти ворога за межами Медини. Потім Він сказав: «(О мої Асхаби!) Якщо ви виявите терпіння й стійкість, Джанаб аль-Хакк і цього разу дарує вам Свою допомогу. Наш обов’язок — виявити рішучість і завзяття!»

Провівши післяполуденний намаз (аср), Султан Всесвіту пішов до Свого благословенного дому. Слідом за Ним, попросивши дозволу, увійшли Хазрат Абу Бакр і Хазрат Умар. Вони допомогли нашому Володареві Расулові аль-акраму (саллаллаху алейхі ва саллям) намотати чалму й одягти кольчугу. Наш Володар підперезався мечем і закинув щит на спину.

Тим часом Асхаби аль-кірам зібралися надворі й чекали на нашого Володаря Пророка. Ті, хто хотів лишитися в Медині й вести оборонну війну, сказали іншим: «Расулюллах не мав наміру виходити з Медини. Він погодився на це через ваші слова. Але ж Расулюллах отримує Свої накази від Аллаха таала. Залиште цю справу Йому. Робіть те, що Він звелить». Інші пошкодували про те, що зробили. Вони сказали: «Не годиться нам іти всупереч Расулові аль-акраму», — і відмовилися від своєї думки. Коли наш улюблений Пророк вийшов зі Свого щасливого дому, вони підійшли до Нього, попросили вибачення й сказали: «Нехай наші життя будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Роби, як Ти бажаєш. Якщо Ти хочеш лишитися в Медині, то лишімося. Ми шукаємо захисту в Джанаба аль-Хакка від того, щоб іти всупереч Твоєму наказові».

«Не лихословте про моїх Асхабів! Навіть якби ви дали садаку золотом завбільшки з гору Ухуд, вона не досягла б савабу їхньої садаки жменею ячменю!» Хадис шаріф

Наш Володар Хабіб аль-акрам відповів: «Пророк не знімає вдягненої кольчуги, не вступивши в бій, — доки Джанаб Аллах не розсудить між Ним і Його ворогами. Моя порада вам така: якщо ви робитимете те, що я велю, і виявлятимете терпіння й стійкість, згадуючи ім’я Аллаха таала, Аллах таала допоможе вам…»

Тим часом Хазрат Амр ібн Джамух удома казав своїм чотирьом синам: «Сини мої! Візьміть і мене в цю газву!» Сини намагалися переконати батька, кажучи: «Батьку! Через твою ногу Аллах таала вважає тебе таким, що має поважну причину. Расулюллах вважає тебе таким, що має поважну причину. Ти не зобов’язаний виходити на джихад. Ми підемо замість тебе!» Але Хазрат Амр сказав: «Сором таким синам, як ви! У газві Бадр ви, кажучи те саме, не дали мені здобути Джаннат. Невже ви й цього походу мене позбавите?..» Потім він прийшов до нашого улюбленого Пророка і сказав: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Мої сини висувають певні причини й хочуть позбавити мене цієї газви. Клянуся Аллахом, я хочу вирушити в похід разом із Тобою й удостоїтися честі ввійти до Джаннату. О Расулюллах! Хіба Ти не вважаєш доречним, щоб я бився на шляху Аллаха, загинув шахідом і ходив Джаннатом оцими кульгавими ногами?» Наш Володар Фахр аль-алям відповів: «Так, я вважаю це доречним». Хазрат Амр ібн Джамух дуже зрадів, приготувався й приєднався до війська.4

Щоб проводити намаз, у Медині залишили Абдуллаха ібн Умм Мактума.5

Султан Посланців прив’язав три знамена. Одне зі знамен Він дав Хаббабові ібн Мунзіру, одне — Усайдові ібн Худайру, а третє — Мусабові ібн Умайру. У війську, яке налічувало близько тисячі чоловік, було двоє вершників і сто воїнів в обладунках.6

У п’ятницю після післяполуденного намазу (аср), під звуки такбіру «Аллаху акбар!», наш улюблений Пророк (алейхіссалям) вирушив до Ухуду, наче на свято. Попереду війська їхали в обладунках Хазрат Саад ібн Убада й Саад ібн Муаз. Мухаджири були з правого боку, а ансари — з лівого.

Дорогою вони зустріли військовий загін із 600 юдеїв. Це були союзники ватажка мунафіків Абдуллаха ібн Убая ібн Салюля, і вони хотіли приєднатися до війська ісламу. Наш Володар Пророк запитав: «Чи стали вони мусульманами?» Йому відповіли: «Ні, о Расулюллах». Тоді наш Володар сказав: «Ідіть і скажіть їм, щоб вони поверталися. Бо ми не просимо допомоги в невіруючих проти багатобожників». Наш Володар Расулюллах (алейхіссалям) прибув до місця, яке зветься Шайхайн, між Мединою та Ухудом. Там вони стали табором на ніч. Сонце ще не зайшло. У війську були сахаби, ще зовсім діти, які хотіли битися з ворогом і досягти ступеня мучеництва. Оглядаючи там військо, наш улюблений Пророк побачив, що дітей було близько сімнадцяти.

Один із них, Рафі ібн Хадідж, намагався здаватися вищим, стаючи навшпиньки. Коли Хазрат Зухайр сказав: «О Расулюллах! Рафі добре стріляє з лука», — його взяли до війська. Побачивши це, Самура ібн Джундуб сказав: «Я можу подолати Рафі в боротьбі, тож я теж хочу взяти участь у газві». Наш Володар Пророк усміхнувся й дав їм позмагатися в боротьбі. Коли Хазрат Самура переміг Рафі в боротьбі, його теж прийняли до муджахідів. Інших дітей відіслали назад до Медини, щоб вони охороняли тамтешніх людей.7

Азан на вечірній і нічний намази виголосив своїм зворушливим голосом Білал аль-Хабаші. Наш улюблений Пророк провів намаз. Потім Він поставив Мухаммада ібн Масламу на чолі загону з п’ятдесяти чоловік і звелів їм стояти на варті до ранку. Асхаби аль-кірам пішли відпочивати. Тієї ночі честь стояти на варті біля голови Расулюллаха випала Хазрат Заквану.

Тим часом вороже військо дізналося, що військо ісламу відпочиває в Шайхайні. Вони вислали в дозір кінний загін на чолі з Ікрімою. Ікріма, який тоді ще не став мусульманином, наблизився зі своїм загоном до війська ісламу аж до місцини Харра, але потім відступив, бо злякався дозорів муджахідів. Після світанку Володар світів розбудив Своїх Асхабів. Вони прийшли до гори Ухуд. Там обидва війська могли бачити одне одного. Білал аль-Хабаші виголосив азан на ранковий намаз своїм зворушливим голосом, що хвилював душі й розтоплював серця. Муджахіди, при повній зброї, здійснили намаз позаду нашого улюбленого Пророка (джамаатом, спільно). Вони звершили свої дуа (молитви, благання). Султан Всесвіту вдягнув на Себе другу кольчугу, а на Свою благословенну голову — шолом.

Тим часом ватажок мунафіків Абдуллах ібн Убай сказав: «Хіба ми прийшли сюди, щоб нас повбивали? Чому ми не зрозуміли цього від самого початку?» Він покинув військо ісламу й повернувся до Медини разом із приблизно 300 мунафіками.

Тих, хто вірував, хто був єдиний серцем, хто, не змигнувши оком, ставив на карту життя й жадав досягти ступеня мучеництва, було близько семисот. Усі вони пообіцяли захищати нашого улюбленого Пророка до останньої краплі крові.

Володар Пророків (саллаллаху алейхі ва саллям) вишикував муджахідів. Він розташував військо так, що воно стояло спиною до гори Ухуд, а обличчям — до Медини.

«Пророк не знімає вдягненої кольчуги, не вступивши в бій, — доки Джанаб Аллах не розсудить між Ним і Його ворогами» Хадис шаріф

Газва Ухуд

Командиром правого крила Він призначив Укашу ібн Міхсана, а лівого — Абу Саламу ібн Абдульасада. Саад ібн Абі Ваккас і Абу Убайда ібн Джаррах стали попереду на чолі лучників. Зубайр ібн Аввам очолив воїнів в обладунках, а Хазрат Хамза — воїнів без обладунків у передній лінії. Мікдадові ібн Амру доручили очолювати воїнів у тилу.

Лише заради Аллаха Він любив і лише заради Аллаха гнівався,
ніколи не був Він другом чи ворогом заради Себе — це джерело доброти.
Ніколи не сміявся Він уголос і ніколи ні на що не лаявся,
прекрасні були Його слова й усміхнене обличчя — це джерело доброти.
Він був оздоблений соромливістю й лагідністю, привітністю й шанобливістю,
ніколи не відпускав у сльозах того, хто приходив і просив, — це джерело доброти.

З лівого боку від війська ісламу був пагорб Айнайн. На цьому пагорбі був вузький прохід. Наш Володар Расул аль-акрам поставив у цьому проході п’ятдесят лучників під командуванням Абдуллаха ібн Джубайра. Лучники зайняли свої місця в проході. Наш улюблений Пророк підійшов до них і дав такий суворий наказ:

«Захищайте нас із тилу. Стійте на своїх місцях і нізащо не йдіть звідси. Навіть якщо побачите, що ми перемогли ворога, нізащо не покидайте своїх місць, доки ми не дамо вам знати, доки не пошлемо до вас людину. Навіть якщо побачите, що вороги ось-ось уб’ють нас або вже вбили, не приходьте нам на допомогу.

Не намагайтеся захистити нас від них. Щоразу, коли ворожі вершники підступатимуть до вас, засипайте їх стрілами. Бо вершники не можуть іти вперед під стрілами. О мій Аллаху! Я беру Тебе за свідка, що я сповістив їм це!» Наш улюблений Пророк кілька разів повторив Свій наказ і сказав: «Навіть якщо побачите, що птахи шматують наші тіла, нізащо не покидайте своїх місць, доки я не пошлю до вас людину.8 Так, навіть якщо побачите, що ми громимо невіруючих і топчемо їх ногами, нізащо не покидайте своїх місць, доки я не пошлю вам звістки!..» Потім Він пішов звідти й став на чолі війська.

Знамено Він дав Мусабові ібн Умайру. Зі знаменом у руці Хазрат Мусаб зайняв своє місце перед нашим Володарем Пророком.9 Тим часом щойно одружений Хазрат Ханзала поспіхом прибув із Медини до Ухуду й приєднався до лав муджахідів.

Військом багатобожників, яке прибуло до Ухуду на три дні раніше, командував Абу Суф’ян. Вони вишикувалися так, що Медина була в них за спиною. Вершниками на правому крилі мав командувати Халід ібн Валід, а вершниками на лівому крилі — Ікріма. Переказують також, що Сафван ібн Умайя мав посаду командира кінних загонів. Знамено багатобожників ніс Тальха ібн Абі Тальха.

Співвідношення сил між двома військами було дуже нерівним. Військо курайшитів більш ніж учетверо переважало військо ісламу числом, зброєю та спорядженням.

У війську курайшитів не вщухали галас і гамір; жінки, засліплені жагою помсти, грали на бубнах і барабанах, співали й підбурювали воїнів до бою, і просили допомоги в ідолів, яким поклонялися.

Натомість на боці муджахідів звершували дуа й виголошували такбір: «Аллаху акбар! Аллаху акбар!..» Вони просили в Аллаха таала допомоги, щоб релігія ісламу була захищена й поширилася.

Наш улюблений Пророк заохочував Своїх відважних Асхабів до джихаду й до битви на шляху Джанаба аль-Хакка, розповідав їм про саваб, який вони здобудуть заради цієї справи, і казав: «О мої Асхаби! Тим, кого мало, тяжко битися з ворогом. Якщо вони виявлять стійкість і завзяття, Аллах таала дасть їм полегшення. Бо Аллах таала — з тими, хто Йому кориться… Просіть винагороди, яку обіцяв вам Аллах таала…» А в аятах аль-каріма про газву Ухуд було сказано за змістом: «(О муміни!) Коріться Аллахові таала та Його Расулові (у тому, що вони звеліли), щоб вас було помилувано.

Поспішайте (мало не наввипередки), щоб просити прощення у вашого Господа і здобути Джаннат, широкий, як небеса й земля, приготований для тих, хто боїться Аллаха таала. Вони (богобоязливі) віддають своє майно заради Аллаха і в достатку, і в скруті. Вони вміють стримувати свій гнів і прощають людям. Аллах таала любить тих, хто чинить іхсан (добро)».10

«Їхня винагорода — прощення від їхнього Господа і Джаннати, де під деревами течуть ріки. Там вони перебуватимуть вічно. Яка ж прекрасна винагорода тих, хто так чинить, хто кориться Аллахові таала та Його Расулові!»11

«Навіть якщо побачите, що ми громимо невіруючих і топчемо їх ногами, нізащо не покидайте своїх місць, доки я не пошлю вам звістки!..» Хадис шаріф

Асхаби аль-кірам, чиї серця були сповнені іману, чиї очі іскрилися відвагою і які палали жагою мученицької смерті, не могли встояти на місці; вони чекали наказу якнайшвидше кинутися на ворога. Як і в газві Бадр, Хазрат Алі пов’язав на голову свою білу чалму, Зубайр ібн Аввам — жовту, а Абу Дуджана — червону. Хазрат Хамза прикріпив собі султан зі страусового пір’я. Обидва війська зблизилися. Тепер напруга досягла найвищої точки.

Ось-ось мала розпочатися велика битва між муджахідами ісламу з одного боку, які ані на мить не вагалися битися зі своїми найближчими родичами, щоб поширити релігію Аллаха таала, і ворогами ісламу з другого боку, які трималися своїх хибних шляхів.

Коли вони зблизилися на відстань пострілу з лука, з ворожих лав виїхав уперед на своєму верблюді багатобожник в обладунках і зажадав, щоб хтось із муджахідів вийшов з ним на двобій. Гадаючи, що всі його бояться, він тричі повторив свою вимогу. Тоді всі побачили, як із війська ісламу пішки вийшов на поле бою високий, відважний муджахід у жовтій чалмі. Це був Зубайр ібн Аввам (радіяллаху анх), син тітки нашого Володаря Пророка по батькові. З війська ісламу здіймалися вигуки «Аллаху акбар!..», і всі молилися, щоб Хазрат Зубайр переміг. Побачили, що Зубайр ібн Аввам, щойно наблизившись до багатобожника, скочив на його верблюда. На верблюді зчинилася страшна боротьба. Тієї ж миті почули, як наш улюблений Пророк звелів: «Скинь його на землю!» Щойно отримавши цей наказ, Хазрат Зубайр зіштовхнув свого супротивника вниз. Потім сам зіскочив і рубонув мечем йому по шиї, так що голова багатобожника в шоломі відокремилася від закутого в обладунки тіла. Наш Володар помолився за Хазрат Зубайра.

Тоді на поле бою вирвався знаменосець багатобожників Тальха ібн Абі Тальха. Він вигукнув: «Чи є серед вас хтось, хто вийде проти мене?» Проти нього вийшов Хазрат Алі, лев Аллаха таала. Одним-єдиним ударом він розрубав аж до підборіддя голову знаменосця-багатобожника, закутого в обладунки з голови до ніг. Побачивши це, наш улюблений Пророк виголосив такбір: «Аллаху акбар!.. Аллаху акбар!» Коли Асхаби аль-кірам підхопили його, небо й земля загриміли від вигуків такбіру.12

Коли брат Тальхи ібн Абі Тальха Усман ібн Абі Тальха побачив, що знамено багатобожників упало на землю, він вибіг на поле бою. Він підняв їхнє знамено й зажадав супротивника на двобій. Проти нього вийшов Хазрат Хамза. Вигукнувши «Я Аллах!», він так сильно рубонув мечем Усмана по плечу, що рука, яка тримала знамено, відлетіла, і багатобожник упав на землю й сконав.13

Цього разу, побачивши, що знамено багатобожників упало, пішки вийшов на поле бою Абу Саад ібн Абі Тальха. Він теж був закутий в обладунки з голови до ніг. Він підняв із землі знамено невіри, обернувся до війська ісламу й почав кричати: «Я — батько Кусама. Хто вийде проти мене?» Наш Володар Пророк знову вислав проти нього Хазрат Алі. Убивши й цього багатобожника й повалівши їхнє знамено на землю, Хазрат Алі знову став на своє місце в лавах муджахідів.

Після цього багато багатобожників по черзі виходили вперед, піднімали знамено, що лежало на землі, і вимагали, щоб проти них вийшов хтось із героїв-муджахідів. Але щоразу з дозволу Аллаха таала перемагали відважні сахаби. Щоразу, коли гинув черговий знаменосець, від воїнів ісламу здіймалися вигуки такбіру, а на ворожі лави опускалися велика скорбота й відчай. Навіть галасливі жінки багатобожників, чий вереск здіймався до неба, з одного боку лаяли своїх же воїнів, кажучи: «Сором вам!..», а з другого — підбурювали їх до бою, питаючи: «Чого ж ви ще чекаєте?..»

Хто віддасть цьому мечу належне?

У цю гарячу мить, коли жодна зі сторін не могла встояти на місці, наш улюблений Пророк показав меч, який тримав у руці і на якому був написаний такий двовірш:

У боягузтві — ганьба, у поступі вперед — честь і шана.
Страхом людина не врятується від кадару (долі).

Він запитав: «Хто візьме в мене цей меч?» Почувши це, багато хто з Асхабів аль-кірам водночас простягли руки, щоб узяти його. Наш Пророк знову сказав: «Хто візьме його, щоб віддати йому належне?» Тоді Асхаби аль-кірам замовкли й стрималися. Зубайр ібн Аввам, який палко бажав цього меча, сказав: «Я візьму його, о Расулюллах». Наш Пророк не дав меча Хазрат Зубайрові. Не прийняв наш Пророк і прохань Хазрат Абу Бакра, Умара й Алі (радіяллаху анхум).

Абу Дуджана запитав: «О Расулюллах! Що належить цьому мечу?» Наш улюблений Пророк відповів: «Належне йому — рубати ним ворога, доки він не зігнеться. Належне йому — щоб ти не вбив ним мусульманина і не втік із ним від невіруючих. Це — щоб ти бився ним на шляху Аллаха, доки Аллах таала не дарує тобі перемогу або мученицьку смерть». Абу Дуджана сказав: «О Расулюллах, я беру його, щоб віддати йому належне». Наш Пророк вручив йому меч, який тримав у руці.14

Абу Дуджана (радіяллаху анх) був дуже сміливий і відважний, а водночас дуже хитрий на полі бою й цілковито дотримувався хадису шаріф: «Війна — це хитрість».15 Узявши меч, Хазрат Абу Дуджана рушив до поля бою гордою, статечною й зверхньою ходою, декламуючи вірші. На ньому не було нічого, крім сорочки, а на голові — червона чалма.

Асхабам аль-кірам така хода Абу Дуджани здалася не надто доречною. Тоді наш улюблений Пророк сказав: «Це хода, яка викликає гнів Аллаха таала, — окрім таких місць (полів бою)». Так Він повідомив, що гордо й зверхньо ходити дозволено лише перед ворогом.

З лав багатобожників Халід ібн Валід, не маючи сили більше чекати, пішов у наступ із воїнами під своїм командуванням. Тоді наш Володар Пророк (алейхіссалям) дав наказ наступати й нетерплячим Асхабам аль-кірам. Вмить поле бою наповнили вигуки «Аллаху акбар». Попереду всіх, на чолі воїнів без обладунків, Хазрат Хамза почав рубати мечами, які тримав у руках, кожного невіруючого, що траплявся йому. Воїнів Халіда ібн Валіда, які наступали з великим завзяттям, одразу відкинули назад. Цього разу Халід ібн Валід зробив великий обхід, щоб пройти через прохід і вдарити з тилу, і дістався до пагорба Айнайн. Але Хазрат Абдуллах ібн Джубайр і п’ятдесят героїв під його командуванням відкинули їх шаленим градом стріл.

Тепер бій розпалився. Обидві сторони билися з усієї сили. Кожен сахабі намагався пробитися вперед, б’ючись щонайменше з чотирма багатобожниками.

«О мої Асхаби! Тим, кого мало, тяжко битися з ворогом. Якщо вони виявлять стійкість і завзяття, Аллах таала дасть їм полегшення» Хадис шаріф

Хазрат Хамза з одного боку вигукував: «Аллаху акбар! Аллаху акбар!», а з другого казав: «Я — лев Аллаха таала!» — і так просувався вперед, рубаючи ворогів. Сафван ібн Умайя, оглядаючи поле бою, казав тим, хто був біля нього: «Де Хамза? Покажіть мені його». Якоїсь миті він побачив чоловіка, що бився двома мечами, і запитав: «Хто це там б’ється?» Ті, хто був біля нього, відповіли: «Це той, кого ти шукаєш! Це Хамза!» Сафван сказав: «Досі я не бачив нікого іншого, хто так завзято й безстрашно кидався б в атаку, щоб убивати власний народ».

Коли битва була в самому розпалі, Зубайр ібн Аввам із мухаджирів, засмучений тим, що меча не дали йому, сказав сам собі: «Я просив у Расулюллаха меча, але Він дав його Абу Дуджані. А я ж син Його тітки по батькові Сафії. До того ж я з курайшитів. І це я попросив першим. Піду-но подивлюся, що такого більшого за мене зробить Абу Дуджана». Після цього він почав іти слідом за Абу Дуджаною. Хазрат Абу Дуджана виголошував такбір: «Аллаху акбар!» — і рубав та вбивав кожного багатобожника, що йому траплявся. Один із найлютіших багатобожників, здоровенний чоловік, увесь закутий в обладунки, так що виднілися тільки очі, зустрівся з Абу Дуджаною. Спершу він сам напав на Хазрат Абу Дуджану. Абу Дуджана захистився від удару щитом. Меч багатобожника застряг у щиті Абу Дуджани. Той смикав меч, але не міг його витягти. Тепер настала черга Абу Дуджани. Одним-єдиним ударом меча він убив свого супротивника.

Після цього Абу Дуджана, валячи кожного невіруючого, що ставав йому на шляху, дійшов аж до жінок, які біля підніжжя гори підбурювали багатобожників своїми бубнами. Але, хоч він уже й заніс меч, він передумав і не вбив Хінд, дружину Абу Суф’яна.16 Побачивши це, Зубайр ібн Аввам сказав сам собі: «Аллах і Його Расул знають краще за мене, кому слід віддати меч». Він сказав: «Клянуся Аллахом, я ніколи не бачив нікого, хто бився й рубався б краще за нього».

Мікдад ібн Асвад, Зубайр ібн Аввам, Хазрат Алі, Хазрат Умар, Тальха ібн Убайдуллах і Мусаб ібн Умайр — усі вони були наче неприступні фортеці. Коли славні Асхаби побачили, що наш Володар Пророк б’ється зовсім близько від ворога й знову й знову кидається в атаку, вони не могли встояти на місці. Боячись, що Расулюллахові заподіють шкоду, вони згуртувалися довкола Нього й не давали закутому в обладунки ворогові ані хвилини перепочинку. Тим часом побачили, що Хазрат Абдуллах ібн Амр загинув шахідом. Він був першим шахідом Ухуду. Побачивши, що він став шахідом, його друзі зробилися наче леви й кинулися в самісіньку гущу ворогів, щоб здобути вдоволення Аллаха таала.

У мить, коли бій був дуже запеклий, зустрілися Хазрат Абдуллах ібн Джахш, символ відваги, і Хазрат Саад ібн Абі Ваккас, найкращий із лучників. Обидва були поранені в кількох місцях. Хазрат Саад ібн Абі Ваккас переказав: «Це була критична мить битви під Ухудом. Раптом Абдуллах ібн Джахш підійшов до мене, узяв мене за руку й потягнув до підніжжя скелі. Він сказав мені: „Тепер ти звершуй тут дуа, а я казатиму «Амін». Потім дуа звершуватиму я, а ти казатимеш «Амін»!“ Я сказав: „Добре“. Я помолився так: „О мій Аллаху! Пошли мені дуже сильних і запеклих ворогів! Дай мені нещадно битися з ними. Дай мені вбити їх усіх і повернутися додому газі (ветераном газви)“. Усім серцем він сказав «Амін» на цю мою молитву.

Потім він сам почав звершувати дуа: „О мій Аллаху! Пошли мені могутніх ворогів, і дай мені нещадно битися з ними. Дай мені віддати джихадові належне. Дай мені вбити їх усіх. А тоді наостанок нехай хтось із них зробить мене шахідом. Нехай потім він відріже мені губи, ніс і вуха. Дай мені постати перед Тобою залитим кров’ю. Коли Ти запитаєш мене: «Абдуллаху! Що ти зробив зі своїми губами, носом і вухами?» — дай мені відповісти: «О мій Аллаху! Я вчинив ними багато провин, я не вживав їх так, як належало. Мені було соромно принести їх перед Тебе. Я прийшов сюди, вкритий пилом і землею битви, у якій був мій улюблений Пророк (алейхіссалям)»“. Моє серце не хотіло казати «Амін» на таку молитву. Але оскільки він цього хотів і оскільки я заздалегідь пообіцяв, я неохоче сказав: „Амін“.

Потім ми вихопили мечі й продовжили бій. Ми обидва вбивали всіх, хто з’являвся перед нами. Він дуже хоробро кидався в атаку й розладнував ворожі лави. Він знову й знову бив ворога й, сповнений невичерпної жаги стати шахідом, знову кидався в атаку. Коли він бився з вигуками „Аллаху акбар! Аллаху акбар!“, його меч зламався. Тієї ж миті наш улюблений Пророк простягнув йому пальмову гілку й звелів продовжувати бій. Як чудо, ця гілка перетворилася на меч, і він далі бився з усіма, хто йому траплявся. Він убив багатьох ворогів. Під кінець битви він здобув бажану мученицьку смерть від стріл, випущених багатобожником на ім’я Абуль-Хакам. Коли він став шахідом, невіруючі накинулися на його тіло й відрізали йому ніс, губи й вуха. Усе його тіло було залите кров’ю».

Серед муджахідів був Казман, який, зламавши піхви свого меча, сказав: «Померти куди краще, ніж утекти!» — і з оголеним мечем кинувся в гущу багатобожників. Він виявив чимало хоробрості й відваги. Сам-один він убив сім чи вісім невіруючих. Зрештою його поранили, і він упав на землю. Асхаби аль-кірам дивувалися його відвазі, а коли розповіли про це нашому Володареві, Він сказав: «Він — мешканець Джаханнаму». Хазрат Катада ібн Нуман підійшов до Казмана і сказав: «О Казмане! Нехай мученицька смерть буде тобі благословенна!» Казман відповів: «Я бився не з ревності до релігії. Я бився для того, щоб курайшити не прийшли до Медини й не знищили мого фінікового гаю!» Потім він заподіяв собі смерть, проколовши стрілою жили на зап’ясті. Так зрозуміли мудрість того, що наш Володар сказав: «Він — мешканець Джаханнаму!»

Від самого початку битви всі Асхаби аль-кірам на чолі з Володарем світів, нашим улюбленим Пророком, вели велику боротьбу. Шаленими атаками вони відкинули військо багатобожників назад. Перед цією відвагою муджахідів зграя багатобожників — тих, хто шукав користі й допомоги в ідолів, яких самі зробили з каменю й дерева і яким поклонялися з вигуками на кшталт «Лат, Узза, Хубал!», — розладналася й кинулася тікати. Жінки, що прийшли підбурювати їх до бою, кричали й голосили, намагаючись не відстати від воїнів, які втікали.

Коли курайшити-багатобожники покинули поле бою, залишили майно, яке принесли з собою, і почали тікати в бік Мекки, воїни ісламу зраділи й восхвалили Аллаха таала за те, що здобули перемогу, яку Він їм обіцяв. Хоч багатобожники в багато разів переважали числом і силою, мусульмани розгромили їх. Коли ті тікали, топчучи одне одного, славні Асхаби переслідували їх і вбивали тих, кого наздоганяли. У цій колотнечі щойно одружений Хазрат Ханзала ібн Абі Амір наздогнав Абу Суф’яна, головнокомандувача війська багатобожників, який намагався втекти на своєму коні. Він рубонув мечем коня по ногах і повалив його. Абу Суф’ян, упавши на землю, почав щосили кричати: «О курайшити!.. На допомогу!.. Я — Абу Суф’ян! Ханзала хоче порубати мене мечем!..» Хоча багатобожники, які намагалися втекти разом із ним, бачили це, вони думали лише про те, як урятувати власне життя, і не зважали на свого командира.

«Війна — це хитрість» Хадис шаріф

Але тієї миті багатобожник Шаддад ібн Асвад, який стояв просто позаду Хазрат Ханзали, встромив свого списа Ханзалі в спину. Хоч Хазрат Ханзала хотів кинутися в атаку й вигукнув: «Аллаху акбар!», він упав на землю й став шахідом, і його благословенна душа полетіла до Джаннату. Наш Володар Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) сказав: «Я бачив, як ангели між небом і землею обмивали Ханзалу дощовою водою в срібній таці». Абу Усайді переказав: «Почувши ці слова від Расулюллаха, я підійшов до Ханзали. З його голови скапувала дощова вода. Я повернувся й повідомив про це Расулові аль-акраму». Хазрат Ханзалу назвали «Гасіль аль-маляїка», тобто той, кого обмили маляїка (ангели).17

Коли деякі лучники в проході Айнайн побачили, що багатобожники тікають, вони вирішили, що війна скінчилася, і покинули свої місця. Їхній командир Абдуллах ібн Джубайр і дванадцятеро чоловік лишилися на своїх місцях.18

Відвага Хазрат Алі

Цієї миті Халід ібн Валід, командир лучників Курайшу, який стояв напоготові й намагався скористатися кожною нагодою, побачивши, що муджахідів у проході поменшало, кинув уперед вершників під своїм командуванням.

Умить вони разом з Ікрімою ібн Абі Джахль опинилися біля проходу Айнайн. Хазрат Абдуллах ібн Джубайр і його віддані, вірні друзі вишикувалися в ряд і розосередилися. Вони засипали ворога стрілами, доки не спорожніли їхні сагайдаки. Потім билися списами, а коли дійшло до бою груди в груди, виявили велику відвагу своїми мечами, вигукуючи: «Аллаху акбар! Аллаху акбар!» Співвідношення сил між віруючими й невіруючими було дуже нерівним: один проти двадцяти п’яти. Славні Асхаби аль-кірам билися до останньої краплі крові, щоб виконати наказ свого Пророка. Один за одним вони випили чашу мученицької смерті, їхні благословенні тіла впали на землю, а душі полетіли до Джаннату (радіяллаху анхум).

Зі злоби багатобожники роздягли Хазрат Абдуллаха й проштрикали його благословенне тіло списами. Вони розпороли йому живіт і витягли нутрощі.

Коли Халід ібн Валід та Ікріма зробили шахідами муджахідів у проході, вони стрімко вдарили на військо ісламу з тилу. Коли Асхаби аль-кірам раптом побачили ворога в себе за спиною, вони не встигли зібратися. Адже багато хто з них навіть поклав зброю. Усе раптово змінилося. Курайшити-багатобожники, які тікали попереду, побачивши, що Халід ібн Валід ударив з тилу, знову повернули назад. Муджахіди опинилися між двох вогнів. Ворог наступав і спереду, і ззаду й тіснив муджахідів. Сахаби втратили зв’язок одне з одним. Вони змушені були розсіятися.19

Хазрат Алі переказав: «Я кинувся в гущу загону багатобожників, серед яких був і Ікріма ібн Абі Джахль. Вони оточили мене. Більшість із них я поклав мечем. Я кинувся в інший загін і теж вивів з бою більшість із них. Оскільки мій аджал (визначений час смерті) ще не настав, зі мною нічого не сталося. Якийсь час я не бачив Расулюллаха. Я сказав сам собі: „Клянуся, Він не з тих, хто покинув би поле бою. Мабуть, Аллах таала через наші негідні вчинки забрав Його від нас і підніс Його! Тепер у мене немає іншого шляху, як битися, доки не загину“. І я зламав піхви свого меча. Коли я напав на багатобожників і розігнав їх, то побачив, що Расулюллах оточений ними. Тоді я зрозумів, що Аллах таала оберігав Расулюллаха Своїми ангелами».

Ворожі воїни підступили аж до нашого Володаря Расула аль-акрама (саллаллаху алейхі ва саллям). Становище було дуже небезпечне. Наш улюблений Пророк стояв, мов стрімка гора, тримався твердо й не сходив зі Свого місця. З одного боку Він бився з ворогом, а з другого намагався зібрати Своїх розпорошених Асхабів і казав: «О такий-то, іди до мене! О такий-то, іди до мене! Я — Расулюллах.

На того, хто повернеться до мене, чекає Джаннат!» Хазрат Абу Бакр, Хазрат Умар, Абдуррахман ібн Ауф, Тальха ібн Убайдуллах, Алі ібн Абі Таліб, Зубайр ібн Аввам, Абу Дуджана, Абу Убайда ібн Джаррах, Саад ібн Муаз, Саад ібн Абі Ваккас, Хаббаб ібн Мунзір, Усайд ібн Худайр, Сахль ібн Ханіф, Асім ібн Сабіт і Харіс ібн Сімма (радіяллаху анхум) умить стали кільцем довкола нашого улюбленого Пророка й утворили живий фортечний мур, щоб захистити Його.

Тим часом почули, як Хазрат Аббас ібн Убада гукав, щоб зібрати розпорошених Асхабів аль-кірам: «О мої брати! Це лихо, що спіткало нас, — наслідок того, що ми не виконали наказу нашого Пророка. Не розбігайтеся! Ідіть до нашого Пророка! Якщо ми не станемо серед тих, хто Його захищає, і спричинимося до того, що Расулюллахові заподіють шкоду, то не матимемо жодного виправдання перед нашим Господом!» Разом із Харіджею ібн Зайдом та Аусом ібн Аркамом Хазрат Аббас ібн Убада з оголеним мечем кинувся в гущу ворогів із вигуками «Аллаху акбар!» Вони героїчно билися заради Расулюллаха, щоб захистити Його. Харіджа ібн Зайд дістав дев’ятнадцять ран. Ран в інших було не менше, ніж у нього. І так усі троє досягли ступеня мучеництва, якого так палко прагнули.

У цю дуже небезпечну мить Асхаби аль-кірам потроху почали збиратися довкола нашого Володаря Пророка. Багатобожники оточили нашого улюбленого Пророка і Його славних Асхабів, які затуляли Його своїми тілами. Вони наступали гуртом з усіх боків і стискали кільце. Побачивши, що вперед кинулася група курайшитів, Володар світів запитав Своїх Асхабів, які були довкола Нього й готові пожертвувати життям: «Хто вийде проти цього загону?» Тоді побачили, як Хазрат Вахб ібн Кабус сказав: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Я вийду!» — і кинувся вперед. Цей герой, який ані на мить не переставав повторювати шляхетне ім’я Аллаха таала, з оголеним мечем кинувся в гущу багатобожників. Наш Володар Пророк сказав: «Сповіщаю тобі добру звістку про Джаннат». А побачивши стійкість і завзяття, які той виявляв перед ворогом, Він сказав: «О мій Аллаху! Змилуйся над ним! Зглянься на нього!»

Коли Саад ібн Абі Ваккас побачив, що багатобожники оточили Хазрат Вахба й убили його списами, зробивши шахідом, він кинувся вперед, щоб допомогти йому, увірвався в гущу ворогів і виявив небачену відвагу. Він вивів з бою багатьох невіруючих, відкинув інших і повернувся до свого улюбленого Пророка. Наш Володар Расул аль-акрам сказав про Хазрат Вахба: «Я вдоволений тобою. Нехай і Аллах таала буде вдоволений тобою». Коли наш Володар Хабіб аль-акрам побачив, що загін багатобожників прорвав кільце муджахідів і наступає на Нього, Він сказав Хазрат Алі: «Вдар на них!» Хазрат Алі напав, убив Амра ібн Абдуллаха, а інших обернув на втечу. Коли його меч зламався, наш Пророк дав йому меч Зульфікар. Коли наблизилася ще одна група, наш Володар Пророк сказав: «О Алі! Відверни від мене зло цих людей». Лев Аллаха таала, готовий пожертвувати життям за Расулюллаха, одразу кинувся в атаку. Він убив Шайбу ібн Маліка й відкинув інших. Тієї миті прийшов Джабраїл алейхіссалям і сказав нашому Володареві Пророку: «О Расулюллах! Це надзвичайна відвага, яку виявив Алі». Наш Володар Расулюллах відповів: «Він — від мене, а я — від нього».

«Я бачив, як ангели між небом і землею обмивали Ханзалу дощовою водою в срібній таці» Хадис шаріф

Джабраїл алейхіссалям сказав: «А я — від вас обох». Тієї ж миті почули голос, який казав: «Немає героя, як Алі, і немає меча, як Зульфікар».

Коли багатобожники зрозуміли, що не можуть підступитися до нашого улюбленого Пророка, вони почали пускати стріли. Стріли або пролітали над Ним, або падали перед Ним, праворуч чи ліворуч від Нього.

Щойно Асхаби аль-кірам, які, ризикуючи життям, билися, щоб відкинути ворога, побачили це, вони зібралися довкола Володаря світів і почали затуляти Його власними благословенними тілами від стріл, що летіли. Коли наш Володар Пророк звелів Своїм Асхабам відповідати стрілами, сахаби теж почали стріляти у ворога. Наш улюблений Пророк посадив Хазрат Саада ібн Абі Ваккаса перед Собою. Хазрат Саад, дуже влучний стрілець, почав засипати ворога стрілами одну за одною. Щоразу, витягаючи стрілу із сагайдака, він казав: «О мій Господи! Це Твоя стріла! Порази нею ворога!» А наш улюблений Пророк казав: «О мій Аллаху! Прийми дуа Саада! О мій Аллаху! Зроби стрілу Саада влучною!.. Далі, Сааде! Далі! Нехай мої мати й батько будуть пожертвою за тебе!» Так наш Володар Пророк повторював ті самі молитви з кожним пострілом.

Коли в Хазрат Саада скінчилися стріли, наш улюблений Пророк дав йому Свої власні стріли й звелів стріляти ними. Кожна стріла, яку випускав Хазрат Саад ібн Абі Ваккас, влучала або у ворога, або в тварину, на якій той їхав.

Під градом стріл багатобожників Хазрат Абу Тальха став перед нашим Володарем Пророком і затуляв Його своїм тілом і щитом від кожної стріли, що летіла; час від часу він гучно вигукував так, що ворог розгублювався. Наш Володар Пророк сказав: «Голос Абу Тальхи у війську кращий за сотню воїнів». Коли Абу Тальха мав нагоду, він не втримувався від того, щоб стріляти в багатобожників; він стріляв сильно й дуже швидко, і жодна з його стріл не минала цілі. Щоразу, коли наш Володар Расул аль-акрам, зацікавившись, куди влучають його стріли, підводив Свою благословенну голову, Абу Тальха, боячись, що стріла влучить у Расулюллаха, казав: «Нехай мої мати й батько та моє життя будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Не підводь Своєї благословенної голови, щоб жодна ворожа стріла не влучила в Тебе й не завдала Тобі шкоди! Моє тіло — щит для Твого благословенного тіла й пожертва за Тебе! Доки вони не заріжуть мене, до Тебе їм не дістатися! Доки я не помер, з Тобою нічого не станеться!..» Так він ставив нашого улюбленого Пророка вище за власне життя.

На всій рівнині Ухуду щосили тривала нещадна й страшна битва; хто верхи, а хто пішки, вони вели боротьбу між іманом і куфром. Асхаби аль-кірам ще не встигли зібратися. Лише близько тридцяти сахабів кружляли довкола нашого Володаря Пророка, мов метелики довкола свічки. Вони затуляли Його своїми тілами від стріл, списів і ударів мечів, що летіли на Нього. Їхнє єдине бажання було — виконати наказ нашого Володаря Пророка й відвернути від Нього будь-яку шкоду, що могла Його спіткати. Ватажок хоробрих Хазрат Хамза в цій колотнечі відбився від нашого Володаря Пророка. Посеред натовпу він бився з мечем у кожній руці й вигуками «Аллаху акбар!..» сіяв страх у серцях ворогів. На той час він сам-один убив цілих тридцять одного багатобожника, а багатьох позбавив руки чи ноги. Коли він розганяв зграю багатобожників, у гущу яких потрапив, Сіба ібн Умм Анмар кинув виклик Хазрат Хамзі, сказавши: «Чи знайдеться герой, який зможе мені протистояти?» Хазрат Хамза сказав: «Іди-но сюди, ти, сину жінки-обрізувальниці! То ти, виходить, кидаєш виклик Аллахові та Його Расулові?» — і, перш ніж той устиг змигнути оком, схопив його за ноги й повалив на землю.20 Він накинувся на нього й відтяв йому голову від тіла. Потім він побачив, що Вахші, який тоді ще не став мусульманином, цілиться в нього списом з-за скелі навпроти. Він одразу рушив на нього. Коли він дійшов до рову, який перед ним вимила повінь, то посковзнувся й упав на спину. Тієї ж миті його кольчуга розкрилася на животі. Вахші скористався нагодою й метнув свого списа!.. Спис полетів, увійшов у благословенне тіло Хазрат Хамзи й вийшов з другого боку. Найбільший із героїв упав там зі словами: «О мій Аллаху!» Він став шахідом і досяг того ступеня, якого прагнув. Він віддав своє життя на шляху Аллаха таала, заради свого улюбленого Пророка (радіяллаху анх).

«О Сааде! Нехай мої мати й батько будуть пожертвою за тебе! О мій Господи! Дай його стрілам досягти цілей і прийми його дуа!» Хадис шаріф

Тим часом хтось у ворожих лавах підбурював багатобожників напасти на Володаря Всесвіту (саллаллаху алейхі ва саллям), кажучи: «О народе Курайшу! Не припиняйте битися з Мухаммадом, який не шанує прав спорідненості й розколов ваш народ. Якщо Мухаммад урятується, то нехай не врятуюся я!..» Цей голос належав Асімові ібн Абі Ауф. Хазрат Абу Дуджана почув цей голос. Пробившись із боєм, він знайшов Асіма ібн Абі Ауф і негайно вбив його. Але багатобожник Мабад, який стояв позаду нього, щосили замахнувся мечем на Хазрат Абу Дуджану. Як дар від Аллаха таала, Абу Дуджана раптово й блискавично пригнувся до землі й ухилився від смертельного удару. Він одразу підвівся, рубонув Мабада мечем і вбив його.

Метою курайшитів-багатобожників був Володар світів. Вони докладали всіх сил, щоб підступитися до Нього. Але вони ніяк не могли пройти крізь Його славних, преславних Асхабів, які кружляли довкола Нього, мов метелики довкола свічки, і, боячись, що Йому заподіють шкоду, анітрохи не вагалися пожертвувати життям. Ці тридцять героїв казали перед Расулюллахом: «О Расулюллах! Щоб ніколи не відступити від Тебе, наші обличчя — заслона і щит перед Твоїм благословенним обличчям, а наші тіла — пожертва за Твоє благословенне тіло. Аби лише Ти був у безпеці!»

Багатобожники нападали групами. Наш Володар Фахр аль-алям показав на одну групу й запитав Своїх відважних Асхабів, які були довкола Нього й затуляли Його своїми тілами: «Хто пожертвує за нас своїм тілом на шляху Аллаха таала?» Тоді вперед кинулися п’ятеро сахабів із Медини. Ці герої люто билися на очах Расулюллаха, виголошуючи такбір і кружляючи довкола. Зрештою четверо з них одразу ж загинули там шахідами. Коли п’ятий, діставши чотирнадцять ран, упав на землю, Володар світів сказав: «Принесіть його ближче до мене». З усього його тіла струменіла кров. Наш улюблений Пророк сів і поклав йому під голову, наче подушку, Свої благословенні ноги. Цим щасливим сахабі, який у такому стані здобув честь мученицької смерті, був Хазрат Умара ібн Язід.

Відвага Тальхи ібн Убайдуллаха

Коли багатобожники підступили зовсім близько, наш Пророк запитав: «Хто вийде проти них, хто їх зупинить?» Хазрат Тальха ібн Убайдуллах відповів: «Я! О Расулюллах!» — і хотів кинутися вперед. Наш Володар Пророк сказав: «Хто ще є такий, як ти?» Один сахабі з Медини попросив дозволу й сказав: «О Расулюллах! Я!» Коли наш улюблений Пророк сказав: «Тоді йди ти проти них», він кинувся вперед і накинувся на багатобожників.

Він виявив небачену відвагу. Убивши кількох невіруючих, він випив чашу мученицької смерті.21 Наш Володар Расул аль-акрам знову запитав: «Хто встоїть проти них?» Знову, раніше за всіх, вийшов уперед Хазрат Тальха. Коли наш Володар Пророк запитав: «Хто ще є такий, як ти?», один благословенний чоловік з ансарів сказав: «Я вийду проти них, о Расулюллах». Наш Пророк сказав: «Тоді йди ти проти них». Він теж бився з багатобожниками, доки не загинув шахідом. Так само всі сахаби, які тієї миті були з нашим Володарем Пророком, у бою з ворогом здобули мученицьку смерть.

Тепер біля Султана Всесвіту не лишилося нікого, крім Хазрат Тальхи ібн Убайдуллаха. Хазрат Тальха боявся, що Расулюллахові заподіють шкоду; він бігав на всі боки й нещадно бився з невіруючими. Те, як блискавично він орудував мечем, як умить відповідав на напади ворога з усіх боків довкола Расулюллаха і як затуляв Його своїм тілом від стріл, списів і ударів мечів, — було чимось небаченим. Хазрат Тальха кружляв, мов метелик довкола свічки, і анітрохи не зважав на мечі, що його ранили. Його бажання було захистити Султана Всесвіту і, як інші його брати, стати шахідом заради цієї справи. На його тілі не лишилося живого місця, а на одязі не видно було нічого, крім крові. І все ж він устигав на всі боки водночас. Тієї миті до нашого Володаря Расула аль-акрама дісталися Хазрат Абу Бакр і Саад ібн Абі Ваккас.

Тим часом ватажок героїв Хазрат Тальха від утрати крові знепритомнів і впав на розпечену землю. Він увесь був пронизаний ударами мечів, списів і стріл. Він мав шістдесят шість великих і незліченну кількість малих ран. Наш улюблений Пророк звелів Хазрат Абу Бакрові поспішити на допомогу Хазрат Тальсі. Абу Бакр ас-Сіддік бризнув водою на його благословенне обличчя, щоб той опритомнів. Щойно Хазрат Тальха ібн Убайдуллах опритомнів, він запитав: «О Абу Бакре! Чи живий-здоровий Расулюллах?» — і цим виявив відданість і вірність у найпрекраснішому вигляді. Більше любити Расула аль-акрама й більше жертвувати життям заради Його благословенного тіла неможливо. Коли Хазрат Абу Бакр сказав: «Расулюллахові добре. Це Він послав мене», — Тальха полегшено зітхнув і сказав: «Безмежний шукр (подяка) Аллахові таала. Доки Він живий, будь-яке лихо — ніщо». Тим часом підоспіли й кілька інших сахабів.

Володар світів Мухаммад Мустафа (саллаллаху алейхі ва саллям) ушанував Хазрат Тальху Своєю присутністю. Побачивши Расулюллаха живим, поранений муджахід заплакав від радості. Наш Володар Пророк провів рукою по його тілу, а потім розкрив долоні й помолився: «О мій Аллаху! Дай йому зцілення, даруй йому силу». Як чудо нашого Володаря Расула аль-акрама, Хазрат Тальха підвівся здоровим і сильним і знову почав битися з ворогом. Наш улюблений Пророк сказав про нього: «У день Ухуду я бачив, що біля мене на землі не було нікого, крім Джабраїла праворуч від мене і Тальхи ібн Убайдуллаха ліворуч від мене».22 «Хто хоче подивитися на людину з Джаннату, яка ходить по землі, хай подивиться на Тальху ібн Убайдуллаха».

«Тальха й Зубайр — мої сусіди в Джаннаті» Хадис шаріф

Бій щосили тривав на всьому фронті. Довкола нашого Володаря Пророка були такі сахаби, як Абу Дуджана, знаменосець Мусаб ібн Умайр, Тальха ібн Убайдуллах, Насіба-хатун, яка прибігла із задніх лав, щоб захистити нашого Пророка, і ще кілька інших. Разом із Расулюллахом вони билися з багатобожниками. Лютий багатобожник Абдуллах ібн Хунайд, озброєний з голови до ніг, у кольчузі й шоломі, побачив нашого улюбленого Пророка й пришпорив коня. Він кричав: «Я — син Зухайра. Покажіть мені Мухаммада. Або я вб’ю Його, або сам загину біля Нього!» Коли він мчав на нашого Володаря Пророка, Хазрат Абу Дуджана заступив йому дорогу й сказав: «Ну ж бо, іди! Я — той, хто своїм тілом захищає благословенне тіло Мухаммада алейхіссалям. Ти не дістанешся до Нього, доки не розтопчеш мене!» Він рубонув мечем по ногах коня Абдуллаха ібн Хунайда й повалив його. Потім заніс меч і одним ударом поклав його, примовляючи: «Ось тобі від сина Хараші!» Володар світів, який бачив, що сталося, помолився: «О мій Аллаху! Будь Ти вдоволений сином Хараші (Абу Дуджаною), як я вдоволений ним!»

Малік ібн Зухайр із багатобожників, дуже вправний лучник, що влучав у все, у що стріляв, усюди шукав нашого Володаря Пророка й хотів, щойно випаде нагода, поцілити в Нього стрілою. Він підійшов близько до нашого Володаря Расулюллаха, натягнув лук, націлився в благословенну голову нашого улюбленого Пророка й випустив стрілу. Не було часу навіть змигнути оком. Хазрат Тальха миттю розкрив долоню й підставив себе під постріл. Стріла вп’ялася в долоню Хазрат Тальхи й скалічила йому руку. Усі сухожилля його пальців були перерізані, а кістки руки — розтрощені. Наш Володар Фахр аль-алям саллаллаху алейхі ва саллям теж бачив, що сталося, і дуже засмутився. Він сказав: «Якби ти сказав „Бісмілляхіррахманіррахім“ (коли простягав руку назустріч стрілі, щоб захистити мене), ангели підняли б тебе на небеса на очах у людей».23

Четверо багатобожників із Мекки на ім’я Абдуллах ібн Камія, Убай ібн Халаф, Утба ібн Абі Ваккас і Абдуллах ібн Шихаб аз-Зухрі домовилися й поклялися, що позбавлять життя нашого Володаря Расула аль-акрама. У цю скрутну мить наш Володар Расулюллах із кількома сахабами поруч нещадно бився з ворогом. Перед нашим Володарем Пророком стояв знаменосець Хазрат Мусаб ібн Умайр. Через кольчугу, яку він мав на собі, Хазрат Мусаб був дуже схожий на нашого улюбленого Пророка. Зі знаменом ісламу в правій руці він теж вступив у страшну битву з багатобожниками. Тієї миті наблизився Ібн Камія, закутий в обладунки, верхи на коні. Він закричав що було сили: «Покажіть мені Мухаммада! Якщо Він урятується, то нехай не врятуюся я!» — і пришпорив коня в бік нашого Володаря Пророка. Хазрат Мусаб і Насіба-хатун стали проти нього й почали битися, затуляючи своїми тілами нашого Володаря Пророка. Скільки б ударів мечем вони йому не завдавали, через обладунки ці удари не діяли. Ібн Камія рубонув Насібу-хатун мечем і розтрощив їй плече. Потім він відрубав праву руку Хазрат Мусаба, яка тримала знамено. Мусаб ібн Умайр, якому відрубали праву руку, узяв благословенне знамено ісламу, яке ставив вище за власне життя, у ліву руку, не давши йому впасти на землю.

Тієї миті він промовляв аят аль-каріма, який за змістом звучить так: «Мухаммад алейхіссалям — Расул. І до Нього теж приходили Расули».24 Цього разу Ібн Камія рубонув мечем ліву руку Хазрат Мусаба. Славний знаменосець, якому відрубали й ліву руку, однаково не дав знамену ісламу впасти. Відважний сахабі міцно тримав знамено руками, притискав його до тіла й не давав йому перестати майоріти. Цього разу Ібн Камія встромив свого списа в тіло славного сахабі. І він, як і інші його друзі, відійшов шахідом до ахірату.

Коли Хазрат Мусаб падав, славному знамену ісламу не дали впасти на землю; його одразу підхопив ангел в образі Мусаба. Коли наш улюблений Пророк сказав: «Уперед, о Мусабе! Уперед!», ангел, який тримав знамено, відповів: «Я не Мусаб». Тоді наш Володар, Султан Всесвіту, зрозумів, що це ангел, і віддав знамено Хазрат Алі.25

Ібн Камія подумав, що Хазрат Мусаб — це наш Володар Пророк. Він поспіхом прибув до багатобожників і почав кричати: «Я вбив Мухаммада!» Почувши це, багатобожники, сп’янілі від радості, що досягли своєї мети, розперезалися ще більше. Асхаби аль-кірам, які не знали правди про те, що сталося, заціпеніли. У повітрі запанувала скорбота. Навіть у Хазрат Умара опустилися руки, і він зі своїми друзями так і сів там, де був. Побачивши їх у такому стані, Анас ібн Надр запитав: «Чому ви сидите?»

Вони відповіли: «Расулюллах загинув шахідом!..» Хазрат Анас сказав: «Навіть якщо Расулюллах загинув шахідом, Його Господь (Аллах таала) вічний. Навіщо нам жити далі після Расулюллаха? Вставайте ж! Пожертвуймо життям за те, за що бився наш Володар Пророк і за що Він пожертвував Своїм благословенним життям». Він зламав піхви свого меча26 і з оголеним мечем кинувся в саму гущу ворогів із вигуками «Аллаху акбар!..» Він поклав багатьох невіруючих і загинув шахідом. Лише на обличчі в нього було сімдесят ран. Оскільки на його тілі були незліченні рани, ніхто, крім його сестри, не зміг його впізнати.

Багато хто з Асхабів аль-кірам розсіялися, а дехто з них здобув мученицьку смерть. Скориставшись тим, що вони розпорошені, багатобожники зібралися довкола нашого Володаря Расула аль-акрама. Камінням і мечами вони намагалися вбити Султана обох світів, зробивши Його шахідом. Оскільки на Ньому були дві кольчуги, удари Його не брали. Каміння, яке кидав Утба ібн Абі Ваккас, влучило в благословенне обличчя нашого улюбленого Пророка й поранило Йому нижню губу. Його благословенна права рабаїя, тобто різець, на нижній щелепі зламалася. Тієї миті підійшов і багатобожник Ібн Камія й рубонув мечем по благословенній голові Володаря світів. Шолом нашого улюбленого Пророка розколовся, і два кільця з нього вп’ялися в Його благословенні скроні.

Від ще одного удару мечем Ібн Камії Він дістав рану в Своє благословенне плече й упав на бік у глибоку яму, яку викопав Абу Амір, щоб у неї падали мусульмани. Наш улюблений Пророк помолився про підступного Ібн Камію: «Нехай Аллах таала зробить тебе приниженим і нещасним!» Ібн Камія надзвичайно зрадів. Він закричав: «Я вбив Мухаммада! Я вбив Мухаммада!..» — і пішов до Абу Суф’яна. Багатобожники досягли своєї мети! Наш Пророк більше їх не цікавив. Вони відійшли від ями, де був наш Володар Пророк, і почали битися з Асхабами аль-кірам.27

«Хто хоче подивитися на людину з Джаннату, яка ходить по землі, хай подивиться на Тальху ібн Убайдуллаха» Хадис шаріф

Коли наш Володар Расул аль-акрам (алейхіссалям) упав у яму, Його благословенні щоки кровоточили. Провівши руками по обличчю, Він побачив, що Його руки й борода в крові. Перш ніж хоч одна крапля крові впала на землю, прибув Джабраїл алейхіссалям, підхопив благословенну кров і сказав: «О Хабібаллах! Присягаюся Аллахом таала: якби бодай крапля цієї крові впала на землю, на землі аж до Кіямату не виросла б жодна зелена рослина». Наш Володар Фахр аль-алям молився про хідаят (настанову на правильний шлях) для тих людей, які намагалися Його вбити, які били Його мечами, які вибили Йому благословенні зуби й залили кров’ю Його благословенне обличчя, і казав: «Якщо хоч крапля моєї крові впаде на землю, з неба зійде кара. О мій Господи! Прости мій народ! Бо вони не знають».

У цю мить Хазрат Кааб ібн Малік голосно закричав: «О мусульмани! Радісна звістка! Ось Расулюллах!» Славетні Асхаби, почувши цей голос, радісно побігли туди, ніби знову ожили. Хазрат Алі й Талха ібн Убайдуллах одразу прийшли й підняли Його з ями. Хазрат Абу Убайда ібн Джаррах зубами витягнув кільця шолома, що вп’ялися в благословенні скроні нашого улюбленого Пророка. Коли він витягав ці залізні уламки, у нього випали й два передні зуби. Хазрат Малік ібн Сінан, один з Асхабів аль-кірам, висмоктав кров, що текла з благословенного обличчя нашого Володаря Расулюллаха. Тоді наш Володар Пророк сказав: «Вогонь Джаханнаму не торкнеться того, чия кров змішалася з моєю кров’ю».

Багатобожники знову пішли в наступ. Сповнені радості від того, що знову з’єдналися з нашим Володарем Пророком, Асхаби аль-кірам умить оточили Його кільцем і не підпустили до Нього жодного багатобожника. Коли багатобожники зрозуміли, що нічого не вдіють нашому Володареві Пророку, вони почали підніматися на вершину гори. Султан обох світів сказав Хазрат Саадові ібн Абі Ваккасу, який був поруч із Ним: «Відкинь їх назад». Хазрат Саад запитав: «О Расулюллах! У мене лишилася тільки одна стріла. Як я відкину їх нею?» Наш Володар Расулюллах повторив те саме веління. Тоді наставник лучників Хазрат Саад ібн Абі Ваккас сягнув рукою в сагайдак і пустив стрілу. Стріла влучила в ціль і звалила одного багатобожника. Коли він знову сягнув рукою в сагайдак, то побачив, що там є ще одна стріла. Він придивився: це була та сама стріла, що й перед тим. Загинув ще один багатобожник. Так повторювалося знову і знову. Як чудо нашого улюбленого Пророка, Хазрат Саад щоразу знаходив у своєму сагайдаку стрілу, яку щойно випустив. Побачивши, що їхніх людей убивають одного за одним, курайшити відмовилися від думки піднятися на гору. Вони спустилися й відступили.

Серед них Убай ібн Халаф погнав свого коня до нашого Володаря Пророка й почав кричати: «Де той, хто твердить, що Він Пророк? Нехай стане переді мною й б’ється зі мною!» Хоча Асхаби аль-кірам хотіли вийти проти нього, наш улюблений Пророк цього не дозволив. Він узяв спис Хазрат Харіса ібн Сімми й вийшов уперед. Мерзенний Убай пришпорив коня, наблизився і сказав: «О Мухаммаде! Хай я не вцілію, якщо вцілієш Ти!» Він був закутий у броню з голови до п’ят. Володар світів метнув спис, що був у Нього в руці, Убаєві в шию. Спис полетів і встромився йому в шию між шоломом і коміром кольчуги. Убай заревів, як віл, і скотився з коня. Ребра в нього були зламані. Багатобожники підняли його й забрали з собою. Він помер дорогою, кричачи: «Мухаммад убив мене!…» Наш Володар Расулюллах разом зі Своїми Асхабами, які були з Ним, почав підніматися до скель Ухуду. Дійшовши до скель, Він хотів піднятися нагору. Але оскільки Він дуже знесилився, мав на Собі дві кольчуги одна на одній і дістав понад сімдесят ударів мечем по Своєму благословенному тілу, Він не зміг цього зробити. Тоді Хазрат Талха взяв нашого Володаря Пророка на спину й виніс Його на скелі. Наш улюблений Пророк сказав: «Коли Талха допоміг Расулюллахові, Джаннат став для нього неминучим». Через те що в Нього зовсім не лишилося сил, Він здійснив полуденний намаз сидячи.

На схилах гори сахаби, кожен ніби перетворившись на лева, кидалися на багатобожників. Тим, хто бив нашого Пророка мечем, вони перетворили світ на в’язницю. Якоїсь миті до нашого улюбленого Пророка підійшов Хатіб ібн Бальтаа й запитав: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Хто заподіяв Тобі це?» Наш Володар відповів:

«Утба ібн Абі Ваккас кинув у мене каменем, влучив мені в обличчя й вибив мені один з передніх зубів». Тоді Хазрат Хатіб знову запитав: «О Расулюллах! Куди він пішов?» Наш Володар Пророк показав, у який бік той пішов. Хазрат Хатіб негайно побіг туди. Довго шукавши, він знайшов Утбу. Він скинув його з коня й одним ударом відрубав йому голову. Він приніс голову до Расулюллаха й сповістив Йому радісну звістку. Наш Володар Пророк помолився за нього й сказав: «Нехай Аллах таала буде вдоволений тобою. Нехай Аллах таала буде вдоволений тобою». Багатобожники не змогли встояти перед Асхабами аль-кірам, які зібралися докупи й знову пішли в наступ. Утративши близько тридцяти вбитими, вони покинули поле битви й вирушили до Мекки. Неправдива чутка про те, що наш Володар Пророк став шахідом, дійшла до Медини. Такі жінки, як Хазрат Фатіма, Хазрат Аїша, Умм Сулайм, Умм Айман, Хамна бінт Джахш і Куайба, побігли до Ухуду. Коли Хазрат Фатіма побачила, що її батько, наш улюблений Пророк, поранений, вона заплакала. Наш Володар Расулюллах утішив її. Хазрат Алі приніс води у своєму щиті. Цією водою наша мати Фатіма змила кров із благословенного обличчя нашого Володаря Пророка. Але кров із рани на Його обличчі не спинялася. Коли Хазрат Фатіма спалила шматок солом’яної циновки й притисла попіл до рани, кров спинилася.28

Потім Він спустився на поле битви. Спершу розшукали поранених і перев’язали їм рани. Деяких шахідів багатобожники спотворили до невпізнанності.

Вони відрізали їм вуха, носи та інші частини тіла й розпороли їм животи. Серед них був і Хазрат Абдуллах ібн Джахш. Наш улюблений Пророк і Його Асхаби, побачивши це, глибоко засмутилися. Найвидатніші з Його сахабів випили напій шахідства, напоїли своєю кров’ю землю Ухуду й полетіли до Джаннату. Але те, як повелися з шахідами, було понад людські сили. Не тільки наш Володар Пророк, а й усі сахаби були сповнені скорботи. Побачивши це, Володар світів заплакав. Зі сльозами, що котилися з Його благословенних очей, Він сказав: «Я в День Кіямату засвідчу, що ці шахіди віддали життя заради Аллаха таала. Поховайте їх разом з їхньою кров’ю. Клянуся Аллахом, у День Кіямату вони прийдуть на махшар29 зі скривавленими ранами. Колір їхньої крові буде кольором крові, а пахнутиме вона мускусом».

Потім наш улюблений Пророк сказав: «Я не бачу Хамзи. Що з ним сталося?» Хазрат Алі пошукав і знайшов його. Коли наш Пророк прийшов туди й побачив видовище, якого ніхто не міг би й уявити, Він не зміг цього витримати. У Хазрат Хамзи були відрізані вуха, ніс та інші частини тіла, обличчя спотворене до невпізнанності, живіт розпоротий, а печінку вийнято. Зі сльозами, що котилися з Його благословенних очей, наш Володар Пророк звернувся до Хазрат Хамзи й сказав: «О Хамзо! Ніколи ніхто не зазнавав і ніколи ніхто не зазнає такого лиха, якого зазнав ти. О дядьку Расулюллаха! О Хамзо, леве Аллаха таала і Його Расула! О Хамзо, ти, що чинив добрі справи! О Хамзо, захиснику Расулюллаха! Нехай Аллах таала змилується над тобою!…»

«Коли Талха допоміг Расулюллахові, Джаннат став для нього неминучим» Хадис шаріф

Тієї миті побачили жінку, що поспіхом ішла сюди, дуже стривожена. Це була тітка нашого улюбленого Пророка по батькові, наша мати Хазрат Сафія. Як і інші жінки, почувши чутку, що наш Володар Расулюллах став шахідом, вона забула про все й прибігла до Ухуду. Побачивши Свою тітку, наш Володар Расул аль-акрам подумав, що вона не зможе витримати вигляду шахідів, і сказав її синові Зубайрові ібн Авваму: «Поверни свою матір, щоб вона не побачила тіла свого брата». Хазрат Зубайр побіг і наздогнав свою матір. Благословенна жінка схвильовано сказала: «Сину мій! Дай мені звістку про Расулюллаха!…» До них підійшов і Хазрат Алі. Коли Хазрат Алі сказав: «Альхамдуліллях,30 Расулюллах живий і здоровий», — їй полегшало, але вона не могла втриматися, щоб не сказати: «Покажіть мені Його». Тоді Хазрат Алі показав на Володаря світів. Побачивши, що наш Володар Пророк живий, наша мати Хазрат Сафія дуже зраділа й воздала хамд (хвалу) Аллахові таала. Тепер вона хотіла піти далі, щоб подивитися, що сталося з її братом Хазрат Хамзою. Коли її син Зубайр сказав: «Матусю моя! Расулюллах велить тобі повернутися», — вона відповіла: «Якщо я маю повернутися, щоб не побачити, що з ним зробили, то я вже знаю, що тіло мого брата порізали й понівечили. Це спіткало його на шляху Аллаха таала. На цьому шляху ми готові прийняти й гірше. Винагороди за це ми чекаємо від Аллаха таала. Іншаллах, ми будемо терплячими й знесемо це». Коли Хазрат Зубайр ібн Аввам прийшов і переказав це, наш Володар Пророк сказав: «Тоді нехай вона подивиться на нього».

Хазрат Сафія сіла біля тіла Хазрат Хамзи й тихо заплакала. Ідучи сюди, Хазрат Сафія принесла з собою два плащі. Вона вийняла їх і сказала: «Ці я принесла для мого брата Хамзи. Загорніть його в них». Сайїда аш-Шухада, тобто володаря шахідів, Хазрат Хамзу загорнули в один із цих плащів.31 Наш Володар Хабібуллах підійшов до прапороносця Мусаба ібн Умайра. Руки Хазрат Мусаба були відрубані, а на тілі в нього було багато ран. Довкола нього стояла калюжа крові. Наш Володар Пророк і тут глибоко засмутився і, звертаючись до цих піднесених шахідів, прочитав 23-й аят аль-каріма сури аль-Ахзаб, за змістом: «Серед мумінів є мужі, які були вірні обітниці, що дали Аллахові таала. Деякі з них дотримали свого слова битися, доки не стануть шахідами (і стали шахідами). А деякі з них чекають, щоб стати шахідами. Вони ніколи не змінили свого слова». Потім наш Володар Пророк сказав: «І Расул Аллаха таала свідчить, що в День Кіямату ви будете воскрешені як шахіди перед лицем Аллаха таала».

Потім Він звернувся до тих, хто стояв поруч із Ним, і сказав: «Відвідуйте їх. Вітайте їх салямом. Присягаюся Аллахом таала: хто привітає їх салямом у цьому світі, тому ці піднесені шахіди в Кіямат відповідять салямом».

Для Хазрат Мусаба ібн Умайра не змогли знайти нічого, що могло б правити за саван. Його власний каптан не вкривав усього його благословенного тіла. Якщо вкривали голову, ноги лишалися відкритими, а якщо вкривали ноги — відкритою лишалася голова. Наш Володар Хабіб аль-акрам алейхіссалям сказав: «Накрийте йому голову каптаном, а ноги — травою ізхір».32

Цей щасливий сахабі, який провів своє життя в служінні ісламу й на цьому шляху досягнув ступеня шахіда, покинув світ із половиною савана.33

Інших шахідів, після того як над ними здійснили намаз джаназа, поховали в їхньому закривавленому одязі, по двоє й по троє в кожній могилі. У газві Ухуд шахідами стали сімдесят людей. Шістдесят чотири з них були з ансарів, а шестеро — з мухаджирів.

Більшість Асхабів аль-кірам утратили родичів, які стали шахідами. Тому їхні серця були зранені. Щоб утішити тих, хто лишився, наш Володар Хабіб аль-акрам сказав: «Клянуся Аллахом, як би я хотів і сам стати шахідом разом зі своїми Асхабами й провести ніч в обіймах гори Ухуд. Коли ваші брати стали шахідами, Аллах таала вмістив їхні душі у вола зелених птахів.

Вони прилітають до рік Джаннату й п’ють з них воду. Вони їдять тамтешні плоди. Вони оглядають увесь Джаннат. Вони літають у тамтешніх трояндових садах. Потім вони входять у золоті світильники, що висять під Аршем аль-аля (межею матерії, яка оточує сім небес і Курсі, що перебуває поза сьомим небом і в межах Аршу), і проводять там вечір. Коли вони бачать, яка смачна й прекрасна ця їжа та питво, вони кажуть: „Якби ж то наші брати знали, чим обдарував нас Аллах таала, вони не ухилялися б від джихаду, не боялися б битися й не поверталися б до ворога спиною“. І Аллах таала сказав: „Я сповіщу їм про ваш стан“» (І Джанаб аль-Хакк зіслав аят аль-каріма й сказав за змістом:) «Ніколи не думайте, що ті, хто став шахідом на шляху Аллаха таала, мертві! Ні, вони живі й отримують свій наділ у свого Господа. Вони радіють тому (ступеню шахіда), чим обдарував їх Аллах таала. А про тих, хто ще не приєднався до них (ставши шахідом), вони хочуть сповістити радісну звістку: „Не буде над ними жодного страху, і вони не сумуватимуть“. Вони радіють благодаті й милості, що від Аллаха таала, і радісній звістці, що Аллах таала не дасть пропасти винагороді мумінів».34 Аллах таала являє їм Себе й каже: „О раби Мої! Скажіть, чого прагнуть ваші душі, і Я дам вам скуштувати цього щедро“. Тоді вони кажуть: „О наш Господи! Немає благодаті, вищої за ту, якою Ти нас обдарував, щоб ми могли її просити. Ми завжди їмо в Джаннаті те, чого бажаємо. Але якби ми й просили чогось, то просили б, щоб наші душі повернули в наші тіла, щоб нас послали назад у світ і щоб нас знову вбили, коли ми битимемося заради Тебе“».

Більше там не було що робити. Вони зібралися й приготувалися в дорогу. При Ухуді, куди вони прийшли заради джихаду фі сабіліллях, тобто щоб поширювати релігію Аллаха таала, відбулася газва, якій немає рівних в історії. Тут засвідчено незліченні подвиги Асхабів аль-кірам, що перевершували будь-яку уяву, а невіруючі дістали ще один урок.

«О Хамзо! Ніколи ніхто не зазнавав і ніколи ніхто не зазнає такого лиха, якого зазнав ти. О дядьку Расулюллаха! О Хамзо, леве Аллаха таала і Його Расула! О Хамзо, ти, що чинив добрі справи! О Хамзо, захиснику Расулюллаха! Нехай Аллах таала змилується над тобою!…» Хадис шаріф

Володар світів саллаллаху алейхі ва саллям разом зі Своїми благословенними Асхабами вирушив до осяяної Медини. Коли вони дійшли до місця, що зветься Харра, Він вишикував Своїх Асхабів рядами, підніс Свої благословенні руки й почав благати Аллаха таала, молячись так: «О мій Аллаху! Уся хвала й уся слава належать передусім Тобі. О мій Аллаху! Ніхто не наставить на правильний шлях того, кого Ти залишив в омані, і ніхто не зведе з дороги того, кого Ти наставив на правильний шлях… О мій Аллаху! Зроби нам іман любим. Прикрась наші серця іманом. Зроби нам ненависними невіру, зухвалість і нестриманість. Зроби нас одними з тих, хто знає, що шкідливе для нашої релігії й нашого світу, і одними з тих, хто знайшов правильний шлях. О мій Аллаху! Дай нам жити мусульманами й померти мусульманами. Приєднай нас до праведних і добрих. Бо вони не з тих, хто втрачає свою честь і гідність, і не з тих, хто відступає від своєї релігії. О мій Аллаху! Покарай невіруючих, які назвали Твого Расула брехуном, які відвернулися від Твого шляху й воювали проти Твого Пророка! Зішли на них Свою кару, яка є правдою й істиною!… Амін!»

Асхаби аль-кірам також долучилися до цієї молитви, кажучи: «Амін! Амін!» Наш улюблений Пророк зі Своїми Асхабами наблизився до Медини. Жінки й діти, які лишалися в Медині, висипали на дороги й із тривогою та смутком намагалися розгледіти Володаря Всесвіту у війську, що наближалося. Побачивши Його сяйливе обличчя, що осяває світ, вони воздавали хамд Аллахові таала. Потім вони обводили поглядом військо, шукаючи батьків, чоловіків, синів, дядьків по матері й по батькові. Коли не бачили їх, то не могли стримати сліз. Коли наш Володар Расул аль-акрам, море милосердя, побачив цей скорботний стан Своїх Асхабів, Він дуже засмутився, і з Його благословенних очей покотилися сльози.

Якоїсь миті побачили, що до нашого Володаря Пророка наближається Кабша-хатун, мати Хазрат Саада ібн Муаза. Її син Амр став шахідом при Ухуді. Підійшовши до щасливої присутності нашого Пророка, вона сказала: «О Расулюллах, нехай моя мати й мій батько, ба навіть моє життя, будуть пожертвою за Тебе! Альхамдуліллях, що я бачу Тебе живим і здоровим. Коли Ти в безпеці, усі нещастя для мене — ніщо!» Вона не спитала про свого найдорожчого сина. Після того як наш улюблений Пророк висловив їй Своє співчуття з приводу втрати сина Амра, Він сказав: «О мати Саада! Радісна звістка тобі і його домашнім: усі ті з них, хто став шахідом, зібралися в Джаннаті й стали одне одному друзями. Вони також заступатимуться (шафаат) за своїх домашніх».

Тоді Кабша-хатун сказала: «Ми задоволені всім, що приходить від Аллаха таала, о Расулюллах! Хто ж плакатиме за ними після таких радісних звісток? Помолися за тих, хто лишився». Тоді Володар світів помолився так: «О мій Аллаху! Забери смуток з їхніх сердець! І тих, кого вони залишили по собі, зроби найкращими з усіх, хто лишився!»

Наш Володар Пророк, маючи на увазі боротьбу з пристрастями тіла, сказав Своїм Асхабам: «(О мої Асхаби! Тепер) ми повернулися з малого джихаду й розпочнемо великий джихад».35 Потім Він порадив усім відпочити у своїх домівках, а пораненим — полікувати свої рани. Він і Сам був поранений. Він пішов просто до Свого щасливого дому.

Газва Хамра аль-Асад

Повернувшись до Медини, Расулюллах саллаллаху алейхі ва саллям ужив запобіжних заходів, оскільки багатобожники будь-якої миті могли повернутися й напасти на Медину.

У понеділок після газви Ухуд Він, хоч і був поранений, сказав Білалові аль-Хабаші — щоб дати знати, що мусульмани не ослабли після вчорашньої битви, і щоб налякати ворога, аби той не повертався до Медини: «Скажи: „Расулюллах (алейхіссалям) велить вам переслідувати ворога! Ті, хто не бився з нами вчора при Ухуді, нехай не йдуть. Нехай ідуть тільки ті, хто брав участь у битві!“» Коли він оголосив це веління Асхабам, вони негайно приготувалися, хоча багато з них були поранені. Навіть тяжко поранені брати Абдуллах і Рафі, щойно почувши цей заклик нашого улюбленого Пророка, попри весь свій біль побігли до лав муджахідів, кажучи: «Невже ми проґавимо нагоду вирушити в газву разом із Расулюллахом?»

Наш улюблений Пророк разом зі Своїми славетними Асхабами почав переслідувати багатобожників. У місці, що зветься Рауха, вони дізналися, що багатобожники зібралися й вирішили напасти на Медину та знищити мусульман. Тоді стало ясно, що й цей запобіжний захід, ужитий нашим Володарем Пророком, був одним із Його чудес.

Почувши, що наш Володар Пророк іде на них, багатобожники злякалися й покинули місце, де стояли. Вони повернулися до Мекки.36

Наш Володар Пророк переслідував їх до місця, що зветься Хамра аль-Асад. Двох багатобожників захопили в полон. Мусульмани пробули там три дні, а потім повернулися до Медини.

Аллах таала вихвалив цих славетних Асхабів, які ходили до Хамра аль-Асад, у Своєму аяті аль-каріма, за змістом: «Для тих, хто, навіть після того як їх було поранено, поспішив відгукнутися на заклик Аллаха таала і Його Расула, а надто для тих із них, хто чинить добро й остерігається зла, — дуже велика винагорода».37

Ібн Камія, один із тих, хто при Ухуді присягнувся вбити нашого улюбленого Пророка, повернувшись до Мекки, одного дня пішов у гори подивитися на своїх овець. Він знайшов їх на вершині гори. Один баран із них щодуху прибіг і почав бити Ібн Камію рогами. Він бив його знову і знову, аж поки не розшматував і не вбив.

Абдуллаха Шіхаба аз-Зухрі, коли він ішов до Мекки, укусила й убила змія з білими цятками.

Усі ті, хто намагався позбавити життя нашого Володаря Пророка, протягом року дістали свою кару й померли.

«О мої Асхаби! Тепер ми повернулися з малого джихаду й розпочнемо великий джихад» Хадис шаріф

Як вип’є Його друг зміїну отруту — стане вона живою водою,
Як вип’є Його ворог воду — та вода, далебі, стане зміїною отрутою.
У кожній краплі хвилями здіймалася тисяча морів милосердя,
Коли Його рука тяглася по воду, щоб умити Його трояндове обличчя.
Усе життя вода блукає без спочинку й б’ється головою об камінь за каменем,
Невпинно — щоб досягти пороху під Твоїми ногами.
Крупинка за крупинкою вода розсипле нур на землю біля Твого порога,
Хоч би її розірвали на шматки — вода не відступить від того порога.
Грішні знають, що повторювати Твій наат (хвалу) — то ліки,
Так само як п’яний п’є воду, щоб позбутися
наслідків хмелю.
О Хабібуллах, Ти, найкращий з усіх людей! Я тужу за Тобою,
Як спраглий, що палає, завжди прагне води.
Ти — те море чудес, що в ніч Міраджу
Росою Твоєї щедроти напоїло зорі й планети.